Страшний Бог

Вони стояли перед Ісусом обідрані, зголоднілі та втомлені. На запиленому обличчі лежала печать знемоги від далекої дороги. Вони йшли багато днів. Хліб у торбах запліснявів, одежа зашкарубла від поту та піску. Але ціль була варта того: вони прийшли заради свого краю укласти мирний договір з ізраїльтянами. Ісус Навин та старійшини детально розпитали про їхній народ, і зі слів та зовнішнього вигляду мандрівників дізналися, що ті живуть досить далеко від обіцяної Богом землі. А з сусідами, нехай навіть далекими, треба жити мирно. І, як результат їхніх переговорів, Ісус Навин укладає з жителями Гів’ону перемир’я. Більш детально про це розповідається у 8 розділі Книги Ісуса Навина.

Але та подія мала несподіване продовження. Всього через три дні виявляється, що ізраїльтян просто-напросто обманули: цей народ живе зовсім поруч, саме на тій землі, яку повинні були посісти ізраїльтяни. І, згідно з Господнім наказом, їх потрібно було вигубити, але заради даного слова, Ісус Навин вже не міг цього зробити, хоча народ і нарікав на нього за цей необдуманий вчинок. І коли вони вдруге зустрілися, щоб порозумітися, жителі Гів’ону так пояснили свій вчинок: «Бо виявлено рабам твоїм, що Господь, Бог твій, наказав Мойсеєві дати увесь цей край і вигубити всіх мешканців цієї землі. І ми дуже налякалися за своє життя зі страху перед вами, і зробили оцю річ».

Одним словом, страх перед ізраїльтянами та їхнім Богом змусив цих людей піти на подібну хитрість.

Страх, що змушує хитрувати

Жителі Гів’ону не одинокі у своєму страхові: і до сьогодні чимало людей мають подібний страх перед Богом. Страх панічний, страх, який змушує шукати якогось захисту, який штовхає на хитрість та винахідливість.

Пригадую, на уроках історії, тоді ще з атеїстичним відтінком, нам розповідали про причини появи віри в богів: первісні люди не могли до кінця зрозуміти законів природи, а тим більше протистати грізним проявам стихій; за усіма цими проявами вони бачили грізну силу, яку обожнювали, якій поклонялися і яку намагалися чимось задобрити. Значна доля правди у цьому є. Страх перед вищими силами змушував людей шукати шляхів примирення. Різноманітні жертвоприношення, в тому числі і людські, повинні були, на їхню думку, вирішити це питання. Людська фантазія придумувала десятки, а то й сотні богів, які уособлювали ту чи іншу стихію, той чи інший предмет, і всілякими способами задобрювали їх. І ця ж фантазія наділяла цих богів такими фантастичними якостями, які викликали ще більший страх. Страх перед безвихіддю, страх перед чимось грізним та могутнім.

Мешканців Гів’ону можна зрозуміти. Те, що вони чули про ізраїльтян, лякало їх. Чудеса, з якими Бог Єгова вивів Свій народ з Єгипту, вів через пустелю, надприродні військові успіхи у боротьбі з народами, які заселяли їхню землю, — тут є від чого злякатися. От і придумали такий хитрий вихід із ситуації.

Страшний Бог

На жаль, подібне бачення Бога можна спостерігати і серед людей, які називають себе християнами, тобто Його послідовниками. Є чимало віруючих людей, які бояться Бога, бо бачать у Ньому грізного суддю, месника за будь-яку провину, диктатора, який на власний розсуд розпоряджається людськими долями, посилає голод та природні катаклізми, війни та нещастя. Вони відчувають себе безсилими перед таким Богом, і єдиною реакцією на це є страх перед Ним.

У подібній ситуації колись були і євреї, Господній народ, якому Єгова відкривав Себе, про якого піклувався, якому допомагав. Коли Бог зійшов на гору Сінай, щоб укласти зі Своїм народом заповіт, Він наказав Мойсеєві провести навколо гори межу, через яку заборонялося людям переступати. Але народ так був наляканий, що ця межа була зайвою: «І ввесь народ бачив та чув громи та полум’я, і голос сурми, і гору димлячу. І побачив народ, — і всі тремтіли та поставали здалека. І говорили вони до Мойсея: «Говори з Ним ти, і ми послухаємо, а нехай не говорить з нами Бог, щоб ми не повмирали» (2 М. 20:18,19).

Звідки ж у людей такий страх перед Богом? І чи про такий страх говорить Слово Боже, у якому багато разів натрапляємо на фрази «страх Божий», «страх Господній»? Безперечно, ні. То ж чому люди так панічно бояться Бога та Його присутності?

Назвемо дві головні причини. Перша: це стається тому, що люди не знають справжнього Бога. Вони не знайомі з Ним особисто і тому навіть не здогадуються, що Господь — не тільки грізний Суддя, але й добрий Батько, не тільки Месник, Який карає зло, але й Пастир добрий, Який піклується про Своїх овечок. Щоб не боятися Бога, потрібно знати Його справжній характер, а не дивитися, стоячи осторонь, як димить і тремтить Сінай. Мойсей не побоявся увійти у хмару, що оповила Сінай. Хоча і він мав страх перед цими грізними проявами, але це був інший страх: він боявся за народ, який був неслухняний Господові і тим самим вартий покарання (5 М. 9:19). Мойсей усвідомлював свою нікчемність перед величчю Господа, але разом з тим бачив Боже бажання допомогти і благословити Свій неслухняний і жорстокосердий народ. І це наповнювало його серце благоговійним страхом перед такою любов’ю та терпінням Божим, бо він знав, хоча може, і не до кінця, справжні наміри Господні.

Є у мене племінниця, тепер уже доросла, батьки якої багато років тому змінили місце проживання і приїхали у наше місто. Тоді їй було декілька років, і вона вперше побачила мене, незнайомого дорослого чоловіка. Не знаю чому, але перші місяці вона страшенно боялася мене. Тільки я приходив до них додому, вона ставала «тихіше води і нижче трави», затихала десь біля мами чи тата і тільки глипала на мене своїми великими наляканими очима. Я для неї був чужим, тому і страшним. Пізніше ми стали хорошими друзями, вона перестала мене боятися, і сьогодні з посмішкою згадуємо при зустрічі ці дитячі страхи.

Друга причина полягає в тому, що люди своєю поведінкою та життям ображають Бога, грішать і тим самим накликають на себе справедливий Божий гнів. Гарною ілюстрацією можуть бути діти. Коли батько приходить додому з роботи чи з відрядження, діти з радісними вигуками біжать до нього, кидаються на шию та щасливо щебечуть про домашні новини. Але коли вони щось накоїли, ця зустріч буде досить стриманою, а то й взагалі намагатимуться не попадати батькові на очі. Вони в ту мить його просто бояться. Але бояться не самого батька, а його гніву та покарання за вчинений проступок. Бояться, бо совість нечиста!

Так само буває і в деяких дітей Божих. Вони або не знають Бога як батька — і тоді Він для них таємничий, а отже, і страшний, або відчувають за собою вину перед Ним. Тому і ховаються, як хлопчак, що розбив шибку у вікні, або як Адам з Євою у раю.

Істинний страх

Християнин, який по-справжньому пережив особисту зустріч з Богом через Його Сина Ісуса Христа, буде мати інший страх. Не той страх, який паралізує волю, змушує йти на хитрість, щоб задобрити грізного «Боженьку» (чи не з дитинства той страх, коли дорослі лякають малечу і тим самим спотворено представляють дітям Бога словами: «Не роби поганого, бо Боженька покарає тебе!»?). Не той страх, який змушує триматися осторонь Бога, могутнього та грізного. Це страх, який випливає з правильного розуміння Бога і усвідомлення власної відповідальності перед Ним за свої вчинки. Автор Послання до євреїв це так висловлює: «Ви не приступили до гори дотикальної та до палаючого огню, і до хмари, і до темряви, та до бурі, і до сурмового звуку, і до голосу слів, що його ті, хто чув, просили, щоб більше не мовилося слово до них… Але ви приступили до гори сіонської, і до міста Бога Живого, і до Єрусалима небесного… і до Судді всіх — до Бога, і до Посередника Нового Заповіту — до Ісуса, і до покроплення крові, що краще промовляє, як Авелева. Глядіть, не відвертайтеся від того, хто промовляє. Отож, ми, що приймаємо царство непохитне, нехай маємо благодать, що нею приємно служитимемо Богові з побожністю й зі страхом» (12:18-29).

Поєднання побожності і страху — це і є саме той ключ, який відкриває нам справжнє служіння Богові. Побожність дозволяє нам уникнути панічного, іноді навіть тваринного страху перед Всевишнім, розкриває справжню суть Божого характеру і дає розуміння істинного Господнього страху як засобу, який береже нас від гріха та поганої поведінки, що засмучують люблячого Бога. Бо якщо когось любимо, то не уникаємо зустрічі з ним через страх, але шукаємо його присутності, боячись образити його. Так само і в наших стосунках з Богом. «Ми маємо відвагу на день судний, бо який Він, такі й ми на цім світі. Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1 Ів. 4:16-19). У цьому уривкові йдеться не про Божий страх як засіб перебування у Божій присутності, а страх, який паралізує волю людини і змушує сліпо коритися грізній силі. Тут варто згадати поширений засіб навернення грішників до покаяння у середні віки і який ще нерідко використовується і нині. Мається на увазі залякування людей муками пекла, страхітливими картинами невгасимого вогню, котлів зі смолою, сірчаного смороду і т.і. Зрозуміло, від таких страхіть, а особливо, якщо вони талановито та переконливо подаються, будеш втікати куди завгодно. І хочеш чи не хочеш, а станеш християнином. У такому разі Бога можна порівняти з велетнем, який, як грізний регулювальник, стоїть на роздоріжжі і помахуючи палицею, застерігає: «Я не силую тебе, ти маєш право вибирати свою дорогу, але будеш грішити — полетиш отуди, прямо в геєну вогненну, а станеш на мій бік — потрапиш у райські сади». Можливо, для когось, хто у своєму гріху дійшов до крайньої межі, це дійсно є останнім і єдиним засобом спастися. Кажуть, що під час знаменитої, навіть революційної проповіді Джонатана Едвардса «Грішники в руках розгніваного Бога» слухачі майже фізично відчували вогонь пекла і з жахом в очах бігли каятися. Ця проповідь, яка сьогодні викликає чимало сумнівів щодо теологічної відповідності Слову Божому та Божій природі, свого часу викликала одне з найбільших пробуджень на американському континенті. Можливо, для тогочасної Америки ця проповідь і була актуальною, але таке бачення Бога не є правильним. Чи потрібний Богові такий вибір, викликаний панічним страхом перед вічними муками? Чи сподобалося б батькові, якби його діти були слухняними не тому, що бачать у ньому доброту, любов, справедливість та теплоту серця, а тому, що бояться покарання лозиною?

Апостол Павло так говорить про це: «Раби, — слухайтеся тілесних панів зі страхом і тремтінням у простоті серця вашого, як Христа! Не працюйте про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу» (Еф. 6:5-8). Стосунки між паном та рабом прості та практичні: раб сліпо та беззастережно кориться панові, пан за це платить йому певними благами — годує, одягає, охороняє. Стосунки ж з Богом повинні будуватися зовсім на іншому — на взаємній довірі та любові. Людина, яка входить у заповіт Бога, не обіцяє Йому гарно поводитися взамін певних благ у земному та небесному бутті, а обіцяє «чисте сумління» (1 Пет. 3:21). «Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління» (Рим. 13:5).

Безперечно, тема покарання у Слові Божому займає далеко не останнє місце. Але не як засіб страху, а як засіб остереження.

Отже, якщо ви пізнали Господню любов, ви не будете втікати від Нього, ви будете втікати від гріха, який ображає Бога. І цим проявите істинний Божий страх. Не страх, який наповнює серце жахом, а страх, який вселяє в серце мир та впевненість у Бозі. Вашому Бозі!

Юрій ВАВРИНЮК

Благовісник, 3,2008